Святогірськ - курортне місто розташоване на річці Сіверський Донець, біля кордону трьох областей - Донецької, Харківської та Луганської. Є самим північним містом Донецької області.

Поселення на місці сучасного Святогорська засноване в ХVI столітті козаками і швидкими селянами з Центральної Росії і Правобережної України. Пізніше тут був побудований монастир на правому високому березі Донца.

Перша згадка про монастир відноситься до 1624 року, коли духовенству була завітала царська грамота на право володіння цією землею. У 1679 році монастир захоплений і розграбований кримськими татарами. Згодом відновлений і в другій половині ХVIII століття втратив оборонне значення. З 80-х років ХVIII століття в його володінні перебували 27 000 десятин землі, близько 2 000 кріпаків. У 1788 році царський уряд закрив Святогірську обитель, її майно і угіддя перейшли в казну. Через деякий час ці місця стали власністю Григорія Потьомкіна і його спадкоємців. На одній із крейдяних гір на правому березі Сіверського Дінця граф побудував палац, на березі озера в заплаві річки – купальні для гостей. Звідси походить назва озера і селища на його березі – Банне. До 1797 році в банному налічувалося 287 жителів.

 

У 1844 році Святогорський монастир відновлений указом Миколи I. У кінці ХІХ століття граф Рібопьер завів в банному кінний, скипидарні і лісопильний заводи. Тоді тут проживало 638 ​​чоловік. Місцевість і відкриті тут мінеральні джерела користувалися славою лікувальних. Сюди приїжджали багаті люди з легеневими захворюваннями, хворобами суглобів. Після встановлення Радянської влади монастир був закритий.

У 1922 році в колишній монастирській готелі відкритий будинок відпочинку. Це поклало початок освоєнню місцевості для заміського відпочинку і лікування жителів Донбасу та інших областей країни. У 1929 році в банному створений колгосп. З 1938 року село стало значитися селищем міського типу. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут споруджено міст, проведено радіо, працювали амбулаторія, лікарня, дитячі ясла, школа, клуб. Місткість закладів відпочинку становила 2 860 осіб. У печерах колишнього монастиря був обладнаний антирелігійний музей. З 1950-х роках тут стрімко розвивається курортне господарство. У 1964 році селище набуває статус міста з назвою Слов’яногірськ.

У 1992 році відновив свою діяльність Успенський чоловічий монастир. З’явилися ієромонахи, ченці, послушники. В безкоштовне користування монастирю повернуто Успенський собор, Свято-Миколаївська церква, печерна церква преподобних Антонія і Феодосія, комплекс печерних споруд, східна і західна вежі, Кирило-Мефодіївська драбина, нижній і верхній павільйони прочан. У 2004 році монастир отримав статус лаври.

До 1941 року в місті функціонував трамвай. В даний час міський транспорт представлений автобусним маршрутом, що з’єднує железноджорожную станцію «Святогірськ» з центром міста. У Святогорську розвинена инфраструктура- є банки, аптеки, пошта, офіс кур’єрської доставки, магазини, кафе, ринки, ремонт взуття, ательє, школи, дитячий сад, музична школа, історичний і лаврський музеї і т.д. Т. о. в Святогорську комфортно не тільки відпочивати, але й постійно проживати.

Святогірськ розташований всього в 160 кілометрах від Донецька, але враження таке, ніби потрапляєш в іншу країну. Тут незвичайний ландшафт і унікальний мікроклімат, який значно різниться від клімату і ландшафту Донбасу. Літо тут триває на місяць довше, але рідко буває жарким, завдяки прохолодним ночами. До того ж Святогірськ – самий «зелений» місто в Україні, тому що на кожного жителя тут припадає найбільша кількість зелених насаджень. У Святогорську завжди добре, і взимку, і влітку, і в дощ, і в сніг. Завдяки піщаному грунті тут не буває сльоти та бруду. Чистий, насичений киснем повітря дарує спокійний сон і гарний самочувствіе- нормалізується кров’яний тиск, відзначають поліпшення самопочуття хворі з хронічними захворюваннями.

Антон Чехов захоплювався свого часу красою Святогорська, називаючи його «Донецької Швейцарією». Своїй сестрі про це місто він писав так:
«Місце незвичайно красиве і оригінальне: монастир на березі Дінця, біля підніжжя величезної білої скелі, на якій, пробиваючись і нависаючи один над одним, громадяться садки, дуби і вікові сосни. Здається, що деревам тісно на скелі і що якась сила випирає їх вгору і вгору Сосни буквально висять в повітрі і того, й гляди, впадуть … Зозулі і солов’ї не замовкають ні вдень не вночі».

З радянських часів містечко було курортним, і зараз це улюблене місце відпочинку жителів Донбасу і не тільки. Святогірськ приймає гостей з усіх куточків України та ближнього і далекого зарубіжжя. А з 1997 року місто і землі навколо нього оголошені Національним природним парком.

Найбільш, мабуть, відмітною місцем парку є Святі гори, що підносяться над Сіверським Дінцем. Важко уявити, але 70 мільйонів років тому тут було море, на дні якого утворилися пласти білого крейди. Можливо тому, що крейдяні поклади простіше розкопувати, візантійські монахи і оселилися на цій горі, спорудивши в ній печери. Перша ж письмова згадка про Святих горах датується 15 століттям. Тоді ця місцевість була кордоном між Росією і Кримським ханством, а Святі гори на той момент були і печерним монастирем, і прикордонній заставою. За всю історію існування монастиря його змогли завоювати лише раз.

У місцевому історичному музеї можна побачити, як виглядали Святі гори, коли монастир розташовувався в печерах. У ті часи в ньому жили 30 послушників і ченців. До сьогоднішнього дня збереглося до 1000 метрів підземних лабіринтів. Але з 17 століття монастир починає будувати і на поверхні гори. Вже тоді на білих скелях з’являється Миколаївська церква, зведена невідомими майстрами. З нею пов’язана найпопулярніша легенда Святогір’я. Наче церкву будували таємно, потім вночі підірвали частину скелі і вранці храм несподівано відкрився на самій верхівці гори. Парафіянам ж оголосили про чудо, мовляв, храм виріс за одну ніч. Однак пройшло трохи часу і Катерина II видала указ, згідно з яким частина монастирів слід закрити, а їх майно передавалося державі. У цей список потрапив і монастир на Святих горах.

Катерина II Святогірський монастир і землі подарувала князю Потьомкіну, але князь через рік помер і не встиг насолодитися розкішним подарунком. Пізніше його наступники побудували тут палац і облаштували купальні. Найголовніше, що вони повернули монастирю землю і всіляко сприяли його подальшому будівництву. З самого початку собор планували зробити досить великим, проте геологічні умови цього не дозволили. Проте, храм будували цілих 10 років. Найголовніший його раритет – чудотворна ікона Святогірська, до якої приходять тисячі паломників.

У 19 столітті монастир на Святих горах процвітав, тут було прийнято відкривати двері всім, хто просив притулку, і кожен блукач отримував притулок і їжу. Але за це він повинен був внести свою лепту на благо обителі, якщо не грошима, то якоюсь роботою. Згодом для приїжджих на території монастиря побудували готельний комплекс, де крім приміщень для проживання були чайна, трапезна, жіноча лікарня. У різні часи в цьому готелі зупинялися Чехов, Купрін, Бунін, Цвєтаєва, Горький.

Тим, хто закохується в цю місцевість, Святогірськ відповідає такий взаємністю, що повертаєшся сюди знову і знову!!!